10 речей, яких вам не слід казати журналістові

…якщо ви — герой його матеріалу.

Коли історії про конфлікти з героями розповідають журналісти, їм хочеться співчувати. Чого вартий випадок із героєм рівненської «Четвертої влади», який спершу просив допомогти йому в конфлікті з корупціонерами, а потім вимагав зняти матеріал і погрожував судом, бо його дружині не сподобалась публікація? Майже в усіх журналістів є спогади про взаємодію з агресивними, невдоволеними, неадекватними ньюзмейкерами.

Коли ж слухаєш скривджених героїв, починаєш співчувати вже їм. Журналісти не попередили, не дослухали, не про те запитали, не так розшифрували чи переклали, все знов перекрутили, не дали на узгодження, опублікували без попередження, відмовились вносити правки…

Частина таких конфліктів пов’язана з неадекватністю, непрофесіоналізмом або нечистоплотністю. Частина — з невмінням спілкуватись і нерозумінням одне одного. До журналістів уміння говорити з героями приходить із досвідом. А ось більшість героїв, особливо людей непублічних, не матимуть нагоди прокачати навички спілкування з пресою. Для них ми зібрали найтиповіші ситуації, коли виникає ризик конфлікту, й поради, як його уникнути.

«Без коментарів». Ні-ні, звісно, ви маєте повне право не давати журналістам коментарів. Але завжди краще пояснити, чому:

  • я ще не в курсі й не сформулював свою думку
  • я не досить компетентний у цій темі, це не мій профіль
  • я не хочу згадувати цю історію
  • я вважаю, що висловлюватись про […] некоректно
  • в мене немає повноважень це коментувати, зверніться до […]
  • мені потрібен час, щоб розібратись у цій історії, почекайте до […]
  • нічого особистого, просто немає часу на зустріч
  • не спілкуюся з вашим виданням, бо ви займаєтесь проросійською пропагандою
  • я в літаку й за 10 хвилин ми злітаємо, дзвоніть за тиждень чи комусь іншому

і так далі. Ці пояснення потрібні як аудиторії, так і самим журналістам — розуміючи мотивацію вашої відмови, вони легше зорієнтуються, як діяти далі.

Часом ньюзмейкери у невигідному становищі, — ті, яких чомусь підозрюють, звинувачують абощо, — відмовляються від коментарів або тягнуть із відповіддю, сподіваючись, що медіа не випустить матеріал без їхньої позиції. Це дарма. Когось, можливо, ваше мовчання розохотить, але значно ймовірніше, що матеріал вийде, але в ньому за вас говоритимуть інші люди.

«Не пишіть про це». Різні випадки, коли герої намагаються заблокувати чи каналізувати публікації в медіа, описані тут. Загальна рекомендація: спробувати правильно подати свою позицію в медіа — краща стратегія, ніж намагатись перешкодити публікації.

Робота журналістів — збирати інформацію і розповідати історії, які, на їхню думку, цікаві та важливі їхнім читачам-глядачам-слухачам. Ви можете заборонити використовувати в публікації вашу пряму мову (але не її переказ) або оскаржувати втручання журналістів у ваше приватне життя. Але й це вам навряд чи вдасться у випадках, коли історія чи інформація справді важлива для суспільства — а мірилом важливості є ті ж самі медіа. Вимога «не пишіть про мене, бо я не дозволяю» подіє хіба що на дуже недосвідченого й полохливого журналіста.

«Я вже все написала на фейсбуку». Буває так, що ви виклали свою позицію чи історію в пресрелізі чи фейсбук-дописі, а журналісти все одно звертаються до вас по коментарі. Це тому, що медіа прагнуть ексклюзиву. Ваша не-така-як-на-фейсбуку цитата, навіть якщо вона того самого змісту, підвищує цінність їхнього матеріалу — аудиторія бачить, що журналісти самі добувають інформацію з перших рук. Тож не посилайте їх копіпейстити стандартний текст, а напружтесь і розкажіть усе те саме ще раз.

«А можна в заголовок не це?» Все, що ви скажете, може бути використане як заголовок. Не вимовляйте під час інтерв’ю жодну фразу, яку не хочете бачити заголовком тексту. Герой може скільки завгодно вважатися співавтором матеріалу, але заголовок, лід і ілюстрації — зона відповідальності навіть не журналіста, а редактора. Медіа, які себе поважають, не узгоджують заголовків ні з ким. А добирають їх, керуючись своїм уявленням про смаки аудиторії та ключові слова, які можуть стимулювати її цікавість. Наприклад, цей лікар сказав чимало важливих і адекватних речей про медицину й коронавірусну інфекцію, але в заголовок винесли вирвану з контексту фразу, яка може привернути увагу адептів теорій змов.

Вам би, звісно, хотілося бачити заголовком головний меседж, який ви хочете донести до аудиторії. Але так майже ніколи не буває.

Якщо ви дві години говорили важливі речі про те, в чому компетентні, а між тим бовкнули якусь дурницю, про яку потім пошкодували, — є велика ймовірність, що саме ці кілька слів будуть заголовком. Оскаржувати заголовок можна лише тоді, коли текст рекламний, а ви — замовник. Якщо ні, доведеться змиритися. Претензії в стилі «знаєте, мені не подобається, що ви саме на цьому акцентували» редакція не приймає.

Проблема з заголовками була б не такою гострою, якби не специфіка сучасного медіаспоживання: люди реагують саме на заголовки, сперечаються з ними й роблять довкола них скандал, навіть не зазираючи у текст. Тоді в героя виникає спокуса відмовитись від своїх слів. Або в інший спосіб перекласти відповідальність за те, що ваші слова не так сприйняли, на медіа (ось прем’єр-міністр Шмигаль пише, що в реакції на його слова про готовність подати воду в Крим винен не його необачний язик, а «невдалий формат ток-шоу»). Не робіть так. , що в реакції на його слова про готовність подати воду в Крим винен не його необачний язик, а «невдалий формат ток-шоу»). Не робіть так. Не варто казати, що ваші слова перекрутили, якщо їх не перекручували. А особливо невдала ідея —

«Я цього не говорила». Це можливо лише тоді, коли ви точно впевнені, що говорили не це, а щось абсолютно інше за змістом. Тобто не в ситуації, коли ви сказали «призначення жінки — сидіти вдома й варити борщ», а автор замінив «борщ» на «суп». Ви звинувачуєте журналістів у фальсифікації, тож не дивуйтесь, що у відповідь знайдеться диктофонний запис розмови (як в історії Андрія Лучика), і вашу цитату всі слухатимуть уже в оригіналі.

«Те, що я сказала, було не для публікації»Режим off the record — це те, про що домовляються перед розмовою. І діє цей режим лише за умови, що обидві сторони на нього погодились. Не можна спочатку наговорити журналістові всякого, а потім сказати «тільки ж ви цього не пишіть».

Іноді ньюзмейкери починають монолог зі слів «це не для друку, але…» й не питають, чи журналіст згоден на off the record. Якщо ви так робите, не дивуйтесь, що ваші «секрети» публікують. Найнадійніший спосіб зберегти таємницю — не розкривати її нікому, а найбезглуздіший — розкрити її журналістові, чия робота — доносити до інших людей важливе й нове. Якщо ж вам насправді йдеться не про збереження таємниці, а про те, щоб її розголошення не пов’язали з вами, краще підкажіть журналісту, де він може добути цю саму інформацію легально.

«Напишіть отак». Єдина людина, яка може казати журналістові, як йому писати — це його редактор. Нічого хорошого з втручання героя в матеріал — незалежно від добрих чи поганих намірів — не вийде (кумедний приклад описаний тут). Автор може, якщо вважає за потрібне, запитати в героя поради — як сформулювати, де взяти інформацію, з ким іще поговорити. Але не пропонуйте й не нав’язуйте такі поради, якщо їх не просять.

«Покажіть мені текст перед публікацією». Закон дає респондентові «співавторське» право приймати рішення щодо публікації своєї прямої мови в інтерв’ю. Це право не поширюється на непряму мову — ви не маєте права редагувати чи узгоджувати авторський переказ ваших слів. Це право точно не поширюється на заголовок, вріз і авторський текст, у якому використані ваші цитати. Бажання бачити свої слова «у контексті», якими герої (а частіше — їхні піарники) мотивують вимогу дати текст на узгодження, зрозуміле, але з нерекламними текстами це не працює. Медіа ніколи б не стали ефективним суспільним інститутом, якби ньюзмейкери редагували матеріали, які про них пишуть журналісти.

Ця медаль має інший бік. Щоразу, коли ми пишемо, що узгодження інтерв’ю — це погано, збираємо врожай обурених коментарів. Люди, які були героями журналістських матеріалів, розповідають, як їхню пряму мову зґвалтували в протиприродний спосіб, і тепер вони ніколи-ніколи не погодяться на інтерв’ю без узгодження тексту. Їхній біль зрозумілий, але вихід не у втручанні в журналістські матеріали, а у:

  • ретельнішому доборі журналістів і медій, яким герой дає інтерв’ю;
  • ретельнішому фільтруванні того, що він говорить публічно;
  • неагресивних переговорах із редакцією про обґрунтовані зміни до матеріалу, який уже опублікований.

«Зніміть текст». Для видання, яке дбає про репутацію й відповідальне перед аудиторією, просто прибрати матеріал і вдати, що його не було, — немислимо, як народити назад дитину. Зняти матеріал можна за рішенням суду, і то пояснивши читачам, чому і як це сталося. Авжеж, медіа гіршого штибу іноді прибирають матеріали і на вимогу героїв, і за гроші, і просто зі страху, коли їх починають критикувати (як зробив канал «Україна» з сюжетом про самогубство полярника).

Вимагаючи прибрати публікацію, ви ризикуєте потрапити в іще гіршу для вас комунікаційну халепу, якщо редакція поскаржиться на тиск. А якщо вона піддасться, й матеріал зникне, це неодмінно хтось помітить — а скриншоти не горять. Безпечніше й легше домовитись із редакцією про зміни чи доповнення до матеріалу, якщо це онлайн-видання, або про публікацію в продовження теми (follow-up), якщо це телебачення, радіо чи папір.

«Я подам на вас до суду». Справжні ковбої, рицарі та самураї радять не погрожувати зброєю, якщо ви не готові її застосувати. Ось і судовим позовом варто погрожувати лише тоді, коли ви:

  • Точно впевнені, що журналіст або редакція порушили закон, і знаєте, який саме;
  • Маєте ресурси — гроші і час — на судову тяганину;
  • Спробували отримати від кривдників сатисфакцію (наприклад, спростування), але марно.

Ваш адвокат, який зателефонує чи прийде до редакції з паперами й розмовою про судовий позов, має шанс справити враження. Ваші волання у слухавку чи розлючені повідомлення «я вас по судах затягаю й без копійки лишу» — аж ніяк. Більшість досвідчених редакторів і журналістів стикались із такими погрозами і знають, що зазвичай вони порожні. А дехто навіть зрадів би позову як нагоді попіаритись, а якщо суд стане на бік позивача, — зобразити жертву кривосуддя. Словом, якщо ваш намір — не судитись, а полякати судом, краще не робіть цього.

Головна картинка звідси.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це:
search previous next tag category expand menu location phone mail time cart zoom edit close