Спростування — це круто

Якщо розлючений герой вимагає від вас спростувати «неправдиву інформацію», вам пощастило.

Якщо ви пишете не лише про котиків і квіточки (хоча й з ними, певно, можна скочити в халепу), рано чи пізно хтось із персонажів ваших матеріалів висловить вам претензії. Скаже, що ви його оббрехали, опублікували брудну замовну статтю, все перекрутили, завдали шкоди його репутації. І зажадає спростування. При цьому погрожуючи судовим позовом. Більшість журналістів і редакторів у цій ситуації вирішує боротись до кінця, приймати виклик у суд або просто ігнорувати скаржника. На нашу думку — дарма. Спростування не таке страшне, як видається на перший погляд, і може бути навіть вигідним. Ми не будемо чіпати правову сторону питання (бо не знаємось на ній; може, колись потім), але розповімо, чому не варто лякатись спростування і як воно може вам допомогти у стосунках з аудиторією.

Варіант найпростіший: ви справді налажали. Щось недочули, використали «загальновідомий» факт без перевірки, скопіпейстили якусь дурницю, переплутали директора водоканалу з його тезком-корупціонером. У цьому випадку виправлення матеріалу (якщо це взагалі можливо, тобто це не ефір, який минув, або не вже надруковане паперове видання) є вашим обов’язком перед аудиторією, а публікація виправлення-вибачення-спростування — найвдалішим кроком. Так ви показуєте, що дбаєте про людей, які отримують від вас інформацію, що не вважаєте недбалість нормою, що працюєте над собою. Ви можете не тільки констатувати помилку та навести правильну інформацію, а й розповісти, за яких обставин помилилися і що зробите, аби більше такого не ставалося. Це викличе до вас іще більшу довіру. Щоправда, це не вплине на хейтерів — вони писатимуть вам образливі коментарі про те, що ви робите погану журналістику. Саме так буває, коли спростування публікують «Українська правда» чи «Громадське». Але ви знайте, що прозора журналістика — добра, а не погана. Помиляються всі; соромно — не помилятися, а не визнавати помилок та не виправляти їх.

Один маленький нюанс: якщо про помилку вас повідомив герой, наводячи свою версію фактів — перевірте їх особливо ретельно.

Варіант трохи гірший: ви написали правду, але не цілком упевнені. Маєте інформацію лише з одного джерела, взяли чиїсь слова на віру і взагалі ситуація неоднозначна. Таких ситуацій краще уникати, але у видань із дещо меншим бюджетом і нижчим рівнем професійної планки, ніж The New York Times, вони таки трапляються.

У цьому випадку найкращий варіант — замінити спростування-виправлення висвітленням позиції людини чи компанії, яка вважає себе постраждалою. Нехай директор водоканалу сам розповідає, що насправді не літав із начальницею транспортного цеху на Мальдиви бюджетним коштом, а провів відпустку в селі на картоплі. Це можна зробити і новим матеріалом, і доповненням до попереднього. Ваше ж завдання на цьому етапі — не полишати тему, а зробити все, щоб доз’ясовувати правду і тоді вже опублікувати перевірену й точну інформацію. Якщо доведеться — спростувати (бо слова директора водоканалу — це заперечення, а не спростування).

Досвід показує, що більшість героїв відмовляються від своїх вимог, коли їм пропонують самим розповісти правдиву, на їхню думку, версію історії. Вони уявляють спростування як офіційне повідомлення на зразок «просимо вважати опубліковану інформацію такою, що втратила чинність», але не горять бажанням розповідати, як літали чи не літали на Мальдиви. До того ж, претензії до ЗМІ зазвичай імпульсивні, а люди, які їх висловлюють, не вміють писати самі й бояться комунікації.

Варіант поганий: ви написали правду, але не можете цього довести. Бо, наприклад, для цього довелося б розкрити джерело, яке дало вам інформацію на умовах анонімності. Тут можна діяти як у попередньому пункті, але трошки зухваліше. Сказати скаржникові, що готові опублікувати його версію правди, бо вам потрібен час на збирання доказів. Або винести історію в публічну площину, знов привертаючи увагу до історії, яку скаржник хотів би зам’яти і забути.

Важливо весь час давати і скаржникові, і аудиторії зрозуміти, що виконання судового рішення не зупинить вас у доведенні правди. Не факт, звісно, що ви матимете для цього час і ресурси, але на скаржника — адже він усвідомлює вразливість своєї позиції, — справить враження та, ймовірно, віднадить від реального судового позову. Хоча, якщо у вас є штатні чи знайомі юристи, можна побавитись у «хто його переадвокатить». Або скористайтесь офіційною формою відповіді, яку пропонує Інститут розвитку регіональної преси: вона може відлякати скаржника.

Варіант зовсім поганий: ви написали правду, але суд зобов’язує вас її спростувати. У директора водоканалу знайшлися гроші на адвокатів і підкуп судді, а ваша апеляція не пройшла. І ось дилема: за законом ви зобов’язані виконати рішення суду, але поширювати неправдиву інформацію та заперечувати правдиву — погано з погляду відповідальності перед аудиторією. Прикро.

Але не смертельно. Це привід для вас ще раз розповісти історію, через яку вас тягають по судах. Ви самі стаєте героями цікавої історії, яка привертає до вас увагу та змушує аудиторію співчувати. Максимальна прозорість вашої позиції, розповідь у деталях про те, як готувався матеріал, свідчення того, що ви діяли професійно і за стандартами — все це створює моральну перевагу.

А також запускає так званий ефект Стрейзанд: що більше інформацію намагаються засекретити, то більше вона поширюється. Цей принцип сформулювали після історії з акторкою Барброю Стрейзанд: вона судилася з фотографом, який опублікував фото її будинку. До позову це фото бачили лише кілька людей, після — мільйони. Киньте лінк на цю історію вашому скаржнику 🙂

Може, ви й програли суд, але саме ваш скаржник увійде в історію як, наприклад, «людина, яку не можна називати Наріком». Або бідолашний депутат Мураєв, який доводив у суді, що не міг спати і їсти спокійно, бо журналістка Ірина Ромалійська назвала його Євгеном, а не Євгенієм. До речі, добрий приклад, коли спростування посилює позицію ЗМІ.

Коротше кажучи

Якщо ви припините сприймати спростування як щось принизливе, ви побачите, що воно дає купу переваг. Публікація-спростування сама по собі є контентом і водночас привертає увагу до матеріалу, який спростовується, часто даючи йому друге життя, хвилю обговорення в соцмережах, а вам — раптову купу трафіку. Наприклад, це спростування має вдвічі більше переглядів, ніж матеріал, який було покликане виправити (а ще воно кумедне).

Це також нагода показати аудиторії, що ви про неї дбаєте, а ваші редакційні практики відкриті (як радив Роб Вайнберґ із The Correspondent). Виправляючи матеріал і говорячи про це вголос, ви перепрошуєте аудиторію, а вміння перепросити — ознака зрілої особистості. Це свідчення того, що ви не ховаєте голову в пісок, як робить більшість видань — вони просто не реагують на претензії, сподіваючись, що все минеться без скандалів і позовів.

А ще, якщо у вас з’явиться спростування польоту директора водоканалу на Мальдиви, ви маєте шанс потрапити до телеграм-каналу, про який ми розповідали у третьому випуску розсилки.

Але, якщо не потрапите, не вимагайте від нас, будь ласка, спростування 🙂

Головна картинка звідси.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це:
search previous next tag category expand menu location phone mail time cart zoom edit close