І це слово — не «посвідчення».
Журналіст і блогер — це вже одне й те саме? А якщо ні, то в чому відмінність? Чи можна вважати блогерів журналістами? Західна медіаспільнота віддискутувала на цю тему років із десять тому, і ще за пару років вичерпались суперечки на тему «чи замінить блогінг журналістику» (не замінить). Але в Україні цю тему знов і знов актуалізують. Зараз людей, які працюють на пропагандиста-блогера Анатолія Шарія, позиціонують як журналістів. Національна спілка журналістів не раз демонструвала готовність вважати журналістом кожного, хто щось десь пише і публікує. Зате тоді, коли це зручно, пропагандистів-телеведучих на зразок Руслана Коцаби називають блогерами, таким чином прирівнюючи їхні висловлювання до «власної думки». Захисники професії намагаються перешкодити маніпуляторам, пропонуючи визначити критерії «справжнього журналіста» і встановити галузевий фейс-контроль на вході в професію. Наприклад, видавати посвідчення.
На нашу думку, різницю між професійним журналістом і будь-яким іншим створювачем контенту — пропагандистом, блогером, медіаактивістом тощо, — можна сформулювати одним словом.
Відповідальність.
Журналістика починається там, де людина бере на себе відповідальність перед аудиторією за якість свого контенту. Якість — це правдивість, перевіреність, відповідність професійним стандартам. Ця відповідальність може бути індивідуальною, а може бути частиною колективної відповідальності медіа як компанії чи бренду. У медіа, які дбають про репутацію, є редакційні правила, які фіксують умови та межі відповідальності, а також наслідки для порушників (показовою, наприклад, є історія звільнення Доржа Бату з «Голосу Америки»). У таких медіа відповідальність є частиною щоденної редакційної рутини, основою технології виробничого процесу.
Блогер чи медіаактивіст теж ризикують репутацією, створюючи неякісний контент. Але досвід показує, що наслідки рідко бувають справді нищівними. Маніпулятори і пропагандисти орієнтуються на аудиторію, яка мало зважає на якість і не переймається навіть правдивістю повідомлень, якщо вони вписуються в її картину світу та відповідають її стереотипам. Сумнівно, що сотні тисяч читачів Шарія відвернуться від нього, навіть коли їм наочно продемонструють, що інформація про виступ Святослава Вакарчука на корпоративі у Лондоні — фейк. На практиці блогери і медіаактивісти мало чим ризикують, поширюючи брехню або чорнуху. Важко пригадати бодай когось, хто втратив би популярність через зіпсовану репутацію.
Авжеж, є чимало чесних блогерів, які відчувають і добровільно беруть на себе відповідальність перед аудиторією, не обманюють, дотримуються стандартів. Авжеж, є також маса паскудних журналістів, які порушують стандарти та засади професійної етики. Є багато редакцій, де порушення стандартів, публікація замовних матеріалів, прихованої реклами чи пропаганди вважається нормою, і журналісти або приймають такі правила гри, або втрачають роботу.
Але сферичний у вакуумі журналіст мусить бути відповідальним перед своєю аудиторією, щоб вважатись адекватним у своїй професії. Сферичний у вакуумі блогер чи медіаактивіст — не мусить.
Професійна відповідальність зобов’язує журналіста, який володіє важливою для аудиторії інформацією, публікувати її, а не приховувати. Зобов’язує описувати ситуацію повністю, з усіх боків, а не добирати лише ті факти й думки, що відповідають його власним поглядам або очікуванням аудиторії. Зобов’язує давати слово всім сторонам конфлікту, а не лише тим, хто симпатичний. Вимагати цього самого від блогерів було б дивно. Ба більше, блогери часто використовують свій неформальний статус як аргумент захисту, коли їх звинувачують у маніпуляціях, неповному поданні фактів абощо.
Тому нема сенсу перейматись тим, що блогінг замінить або витіснить журналістику. Традиційні медіа адаптували чимало форматів, винайдених блогерами («блоги» тепер є навіть у друкованих газетах!). Але замінити журналістів значило б узяти на себе їхні функції та прийняти вимоги до журналістської професії, що зробило би блогерів… журналістами.
Натомість автор пропагандистського ютуб-каналу — не журналіст, хоч як би він хотів себе таким вважати. І якщо він створив сайт, аби поширювати свою пропаганду ще й у текстовому форматі, замаскованому під новини, він все одно не журналіст. І люди, які наповнюють цей сайт, також.
І навіть якщо яка-небудь національна спілка видасть їм посвідчення журналістів, все одно ніт.
Гаразд, але блоги з’явились понад чверть століття тому. Невже ніхто дотепер не вигадав кодексу блогерської етики?
Звісно, вигадали. Говорити про норми поведінки для блогерів онлайн-авторитети почали ще кільканадцять років тому, й відтоді сформульовано чимало варіантів. Ось, наприклад, ключові пункти одного з таких кодексів:
- Висловлювати свою думку — ваше право.
- Будьте критичними до всього, навіть до себе самих.
- Використовуйте свій вплив, щоб захищати інших.
- Завжди говоріть правду.
- Подавайте свою думку як свою думку, а не як факт.
- Щоб залишатись незалежними, декларуйте свої зв’язки й конфлікти інтересів.
- Називайте свої джерела, якщо розкриття не загрожує їхній безпеці.
- Будьте критичними до своїх джерел та шукайте незалежного підтвердження.
- Завжди вказуйте авторство чи першоджерело чужого контенту.
- Не виривайте цитату з контексту.
- Дайте своєму опонентові змогу відповісти.
- Визнавайте та виправляйте свої помилки негайно.
Чудові правила — до речі, засновані на норвезькому етичному кодексі… журналістів. І мало чим відмінні від, власне, журналістської етики, адже засновані на відповідальності перед аудиторією. Щоправда, важко уявити силу, яка би змусила блогерів прийняти такі правила та дотримуватись їх.
Саме поняття блогінгу трансформувалось за два десятиліття. Авторський онлайн-щоденник — блог, який колись визначав блогера, більше не є обов’язковим. Блогерами називають авторів ютуб-каналів, телеграм-каналів і навіть просто людей, які щось пишуть у фейсбуку.
Навряд чи всі люди, яких називають блогерами, готові застосовувати до свого контенту аж такі суворі вимоги. А тих, хто готовий, ласкаво просимо до журналістики 🙂
Головна картинка звідси.
ДовгийПес 